ВІДЬМА
Дійові особи:
Василь – комбайнер
Гриць – комбайнер
Петрик – помічник комбайнера
Зойк –теж помічник комбайнера
Варвара Михайлівна Золупко – товста при житті баба, що всі її вважали за відьму.
Петро Іванович та Марк Адамович – і зяття Варвари Михайлівни
Семен та Микола – загиблі зяття Варвари Михайлівни
Тамара та Рафік – загиблі сусіди Варвари Михайлівни, також як і попередні небіжчики в оповіданні згадуються, але не з`являються.
Дія відбувається в мальовничому куточку рідної неньки України, десь між Житомиром та Рівним, на краю широкого хлібного лану. На краю лану один навпроти одного стоять два комбайни. Вони розпечені сонцем та життєнебеспечні для кожно, хто побажає в них влізти.
На межі під рідкими акаціями полусидять- полулужать два комбайнери -- Василь та Гриць. Вони явно вдають із себе хазяйнів життя та різним чином показують це, принижуючи своїх помічників – Петрика та Зойка, типово селянських хлопчиськ в штанях, вицвівших фуфаках та неподобного вигляду картузах, які вони не зрозуміло чому носять в таку спекоту. Обидва помічника дуркуваті та канапаті.
Перед комбайнерами розстелені дві газети за 15 лютого 1972 року, на яких стоять півлітрова банка з горілкою, два гранчака, порізана цибулина сало та шмат хліба. Комбайнери щиряться на сонце, із усього видно, що життя їм подобається.
Василь: Петрик, блядь, яж казав тобі комбайна в ямі не кидати. Як я його в біса заведу у вечорі? Он, Зойк свого на бугрі поставив, він як сука покатиться ... Іди сюди, пиздюлей вигрібати.
Петрик пригнічено іде до Василя, від якого получає чималого тумака по потній потилиці. Комбайнери випивають і закусють цибулею. Рожі в них червоні та довольні. Зойк сидить збоку та либиться з того, що в цей раз пиздюлину відхватив не він.
Раптом, із-за рогу виїзжає мотосцикель з колискою. Він дуже старий, синя фарба подекуди облізла, з труби чихає чорно-синій дим. На мотосцикелі сидять Петро Іванович та вхопивший його за талію Марк Адамович. Вони потні та грязні. Мотосцикель ледь їде, в колисці вгадується людський силует, вкритий брезентом. Під`їхавши до кампанії комбайнерів мотосцикель чихає і глохне так, що здається він більш ніколи вже не заведеться.
Зойк: Дядьку Грицю, що це за підараси? Може дати їм по пиках?
Гриць пиздить Зойка но голові чималою долонею комбайнера.
Я ж казав, з людьми треба здороватись, а потім пиздити.... Гриць звертається до мотосцикеля:
А ви, хлопці звідки та куди?
Петро Іванович, кинувши руля та витираючи потного лоба: Ми Мещеряки шукаємо ... чи далеко до них буде? Бо вже заєбалися їхати.
Василь: Може і не далеко. Чого там в тих Мещеряках шукати? Баб ні одної целки не залишилося як ми туди минулого тижні з‘їздили. Га-га-га.
Комбайнери регочуть, помічники теж регочуть, явно підлабузуючи своїм старшим.
Марк Адамович розкриває запиленого рота: та ні, ми не за цим ... ми із Здолбуніва їдемо, мати помирати веземо.
Комбайнери та їх помічники кінчають тупо реготати та з цікавістю дивляться на пасажирів мотосцикеля.
Гриць (ригнувши горілку та цибулю, розганяє смердоту брудною долонею) : Тут Мещеряки, вже недалеко. А де ж мати ваша? Ви шо брати на хуй, чи шо?
Марк Адамович: Ні, вона нам ... теща була. Варвара Михайлівна. На прізвище Золупко, тьху, гидота ... Вона десь із цих місць.
Петро Іванович: Здохла, курва тиждень тому. Наче спеціяльно у Здолбунів приіхала задля цього. Ми її тепер на Родину веземо. Ховати.
Василь, з цікавістю піднімається з землі: І що, вона так тиждень і непохована? Мабуть того, вже розложилася . Га-га-га .
Огидно регоче.
Марк Адамович мовчки знімає з колиски брезентове простирадло і перед очима кампанії предстає здоровезна товста баба, що сидить у колисці. Вона мертва і окочоніла. Очі в неї вилуплені, волосся грязне від пилюки. Неначе святий Клемент, Варвара Михайлівна не тронута слідами розложення, але сильний сморід не допускає сумнівів, що баба дійсно померла.
Зойк та Петрик ще продовжують реготати по інерції, але почувши сморід та зрозумвши у чому річ, роблять страшні очі та блюють у пшоницю, ледь встигнувши відвернутися від імпровізованого столу.
Гриць пиздить іх обох по потилицях.
Гриць: Ну ви, блядь даєте. Нащо ж так з мертвяка знущатися?
Василь: Як ви кажете її прізвище? Золупко? Чи це не та Варвара, ща сусідів своїх до могили звела, кажуть?
Марк Адамович: Та мабудь та сама, сука.
Петро Іванович: Грузинів? Тамару та Рафіка? Вона, блядьська рожа, отруїла коли дізналася що вони ще єбуться, а вона вже не може ... У, курва ...
З цими словами Петро Іванович пиздить колиску ногою.
Труп здригається, п`яним комбайнерам при цьому кажеться, що мертва баба поводить очами, вибираючи, кого ще отруїти.
Всім становиться моторошно. Дуркуваті посмішки на тупих обличчах змінюються зляканими гримасами.
Василь: То вона, кажуть, відьма була.
Марк Адамович: Була, була... В неї чотири доньки були. А із зяттів от, тільки ми з Петром і лишилися в живіх. Семен якось приїхав літом до жінчиної матері, та огірком подавився. Неначе наколдувала, бісове отроддя. Помер. А Микола навідь не доїхав – по дорозі п`яний коню під копита попав. Три дні мучився бідолашний ... Теж помер.
Це все вона, валькірія, йобана.
Раптово здіймається вітер, небо починає затягуватися важкими свинцевими тучами. Все йде на грозу. Сонця вже не видно. Від приємної нещодавньої спекоти не залишилося і сліду. Вітер здуває з Петриковой та Зойковой голів кашкети і уносить їх у поле.
Яскраво-жовта блискавка з неймовірним тріском розривається за спинами комбайнерів і влучає в акацію, розколює її навпіл, валить одну половину на землю, а другу підпалює. Дерево горить наче велитенський хвакел.
Обидва помічника усираються і лізуть рака в пшоницю.
Запахи горілого дерева та озону примішуються до сморіда, який ісходить від мертвого тіла на мотосцикелі.
Гриць, пригнувшися, наче від піздюліни сзаду: Ну, пиздець ... оце-то хуйня ...
Треба п`яти накивать скоріш.
Марк Адамович: Це все вона ... сука. Так і знав що знову якусь поєбень зробить падла.
Вогняний світ пада на мертве обличчя баби. Воно бліде, і всім здається ніби вона усміхається. Десь за селом завив собака.
Василь, обернувшися до приїзджих: хлопці, а-ну уйобуйте звідси з вашим вурдалаком, щоб ми вас і не чули через хвилину, ясно блядь?
Петро Іванович: Да як же ми поїдемо, коли мотосцикель не заводиться?
Гриць: А ми штовхнемо.
Комбайнери з пострахом підходять сзаду до мотосцикеля, при чому за колиску навідь сзаду братися ніхто не хоче.
Гриць, Марку Адамовичу: Накрий бабу, бо змокне.
Марк Адамович та Петро Іванович накривають мадам Золупко шматом брезенту. Дощ лупить по скронях, мотосцикелю та брезенту. Комбайнери місячи багнюку штовхають апарата, він чиха, але таки заводиться. Чавкаючи, катахвалк від`їзжає метрів на п`ять, потім зупиняється.
Василь: Що, знову ?
Марк Адамович, перекрикуючи грозу: Ні, працює. Я Хотів подякувати. Спасибі, хлопці.
Гриць: та ну вас в пизду, уйобуйте вже худчіш.
Мотосцикель трогається і зникає за стіною дощу.
Гриць і Василь стоять по кісточки у багнюці, дощова вода стікає струмочками по скронях та по підборіддям. Вони дивляться в сторону села.
Гриць: ну, просто піздець.
Василь: Така хуйня ці баби. Навідь померти спокійно не можуть, блядь.
Завіса.
